Сорокалітня жінка розповіла мені, як одного разу в дитинстві її сувора мама вдягла її в нову сукню і, відпускаючи гуляти на вулицю, строгим голосом сказала: "Прийдеш брудною – уб’ю!"

   Дівчинка пішла на двір і спочатку дуже боялась активно рухатись, з жахом уявляючи, що з одягом може щось трапитись. Проте, коли на дворі з‘явилось більше дітей і зав’язалась гра, страх поступово відступив і вона почала гратися разом з усіма. Але хтось випадково штовхнув її, вона спіткнулась, упала, встаючи, наступила на край платтячка. Почувся тріск тканини і вона зі страхом побачила своє платтячко – брудне, з відірваним мереживом. Відчуття смертельного жаху вона запам’ятала на все життя – дівчинка була цілком упевнена, що тепер мама її уб’є. Вона почала плакати, і плакала так відчайдушно, що інші мами, які були у дворі, зібрались навколо неї і почали заспокоювати. Але нічого не допомагало – дитина знала, що мама її уб’є.

    Уявіть собі, який стрес насправді відчула дівчинка,  якщо дорослі люди, зрозумівши, чому вона так плаче, навіть перестали її вмовляти, а почали шукати вихід із ситуації.

     Її привели додому до однієї з жінок, де зняли пошкоджений одяг, випрали, випрасували, щоб просушити. Потім її повели на сусідню вулицю, де знаходилось ательє. Там жінки пояснили ситуацію працівницям ательє – і відірване мереживо пришили так, що й сліду не залишилось. І тільки після того, як дівчинка переконалась, що нічого не помітно, вона заспокоїлась.

      Описана ситуація доводить, що діти сприймають усе всерйоз, вони вірять дорослим. Ми для них – значимі люди. Тому наша думка, оцінка, якій вони стовідсотково вірять, іноді звучить для них як вирок. Особливо це сприймається так у випадках, коли ми часто щось повторюємо, вказуючи на якісь вміння чи невміння. Вважають нашу думку істиною, діагнозом, який ми їм виносимо. Одна мама говорила якось: "Вірші погано запам’ятовує. Пам’яті зовсім немає!" І щоразу дивуєшся, як легко і бездумно батьки ставлять діагнози, обрікаючи дитину саме на підтвердження діагнозу. "Але від того, що ви так говорите своїй дитині, вона не стане краще запам’ятовувати... Навпаки, дякуючи вам, вона вже знає, що погано запам’ятовує і  не  має пам’яті... Дитина сприймає це як завершальний вердикт про себе"

     Таким чином ми самі забираємо в наших дітей можливість росту, розвитку, розкриття здібностей, ставлячи такі "діагнози".

...

   Часто батьківські "діагнози" призводять до більш тяжких наслідків, ніж невміння малювати чи танцювати. Думка і оцінка старших іноді стають причиною тривожності, зневіри в собі, опускання рук, приреченості. Навіть невинне "Ну що ти наробив? Що ти зробив, я тебе питаю?!" сказане трагічним голосом з приводу не такого й значимого вчинку дитини, викликає в неї відчуття непоправимості того, що трапилось, приреченості на те, що уже нічого не можна вдіяти!

 

      І це може стати справжньою трагедією...

      Психологам відомі випадки, коли дорослих людей часто переслідуть "вироки" з дитинства, які стають пророцтвами.

   ...

   Усвідомлюючи батьківські пророчі можливості необхідно пам’ятати, що дитина не повинна чути про безперспективні сценарії її життя! Любити дитину – це значить навчити її в будь-якій ситуації, при будь-якій невдачі або успіху бачити перспективу, вірити в себе, шукати і знаходити вихід із ситуації. 

Погодьтеся, живучи дорослим життям, справді відчуваєш, як це важливо. Справді важливо вірити в те, що все обов’язково буде добре... Але для цього нам потрібно навчити дитину бачити вихід. Допомогти дитині усвідомити, що все може змінитись, що в неї є сили виправити помилку, стати кращим, сильнішим. Ми ж, дорослі, знаємо, що все нескінченне, мінливе. Саме цими знаннями необхідно поділитися із своєю дитиною. І ніхто крім нас не розкаже нашим дітям, що можна залишитися хорошим навіть після поганих вчинків. Можливо це і є одним із важливих уявлень, яке ми повинні сформулювати у наших дітей, яке дійсно підтримає їх у житті, за яке вони дійсно будуть нам вдячні.

      А для цього необхідно допомогти дитині усвідомити причину своїх вчинків – так буде простіше зрозуміти, як змінити ситуацію, де знайти вихід. А для цього нам необхідно мати свій добрий погляд на дитину. Як на хорошу дитину, а не як на злочинця, за яким в’язниця плаче.

   У цих поясненнях і вірі в хорошу дитину залишається перспектива виправитися й залишитися хорошою людиною і є справжнє вираження любові. Дитина кусається. Потрібно пояснити їй, що вона маленька, виросте - перестане кусатися. Взяла дитина чужу річ - вона не може відмовити своїм бажанням. Підросте, зрозуміє, що в кожної людини є власні речі, які ніхто без її дозволу не має права брати. Дитина виросте і стане чесною людиною.   

       Дитина побилася, відстоюючи себе. Підростаючи, вона зрозуміє, що відстояти себе можна не лише бійкою. Вона навчиться вибирати собі друзів, навчиться домовлятися.Все приходить з віком. Дитина повинна знати, що вона нормальна, що вона "така".Просто вона ще чомусь не навчилась, поступила необдумано. Але в неї є можливість виправити свої помилки. Ми зобов язані допомогти дітям усвідомити, що все міняється.

        Ось чому нам, дорослим, так важливо пам ятати себе маленькими. Потрібно признатися своїм дітям, що ми розуміємо їх, що в дитинстві були такими ж: іноді брали чуже, билися, приносили   "двійки".  Але з нас виросли хороші нормальні люди. Ми для дітей маємо бути зразком перспективи в житті. Ось чому потрібно пам ятати своє дитинство і говорити з дітьми про своє дитинство. Про переживання , які минули з часом, про свої сварки з ровесниками, з якими потім помирилися. Пам ятати про величезну силу слова, а батьківського слова - особливо. І навчіть своїх дітей, що які б ситуації не траплялися в житті, завжди є місце змінам до кращого.

   

            

Переклад матеріалу із сайту http://www.kramola.info